Увійти
Друзі бібліотеки
Онлайн-зустріч з письменником Дмитром Капрановим
Модератори:
Георгій Саприкін, директор ДБУ для юнацтва
Катерина Тишкевич, завідувачка науково-методичного відділу
ДБУ для юнацтва
– Розкажіть, будь-ласка, про Ваше ставлення до того, що Україна набула статусу кандидата у члени Євросоюзу на фоні того, що Велика Британія з нього пішла.
Попри те, що Євросоюз підтримав наш вступ до своїх лав, на сьогодні він виглядає не найсильнішим нашим партнером. Найрішучіше в підтримці України серед європейських країн виступає саме Британія. Зараз ми стаємо свідками нового етапу боротьби за лідерство в Європі. Британія, як давня, досвідчена імперія, хоче бути першою в європейському ансамблі. А Євросоюз, вочевидь, затирає цю першість.
Важливим є те, що Україна сьогодні може поміняти лідерство в Євросоюзі. Мається на увазі альянс Україна-Польща, який може врівноважити союз Німеччини-Франції. Це позитивні зміни для самої Європи, бо в такий спосіб може стати більш врівноваженою внутрішня європейська політика. Для України це можливість торговельно-економічної співпраці. З точки зору поступового входження України у відкритий світ торгівлі, Євросоюз для нас є хорошою доріжкою, як для початківців у міжнародних альянсах і в масштабному бізнесі.
Дуже добре це і для кадрів як для політичних, економічних, так і для кадрів нашої конкретної галузі, для бібліотечної галузі також. Завдяки тому, що при Євросоюзі діє купа всяких професійних і бізнесових союзів і асоціацій, кожен з нас матиме короткий шлях до професійної співпраці. З позиції партнерської рівності можуть бути представлені наші досягнення, в тому числі і досягнення бібліотечної галузі, а
вони в нас є, і вони реальні.
А те, що Англія не зовсім Європа, вона завжди це доводила і завжди альтернативу тримала.
– На відміну від каналів, які повільно подають інформацію, ролики на вашому каналі дуже змістовні і короткі за часом, не довші за пів години. На мою думку, молодь, коли їй щось довго розжовують, не буде втримувати увагу, не буде дивитися. Поділіться своєю інформаційною базою, розкажіть, з якими архівними матеріалами ви працюєте? Як відбувається співпраця між братами Капрановими? Розкрийте, так би мовити, кухню, якщо це не секрет.
Це не секрет, а якщо й секрет, то я його зараз відкрию. Головна особливість нашого каналу у тому, що ми не історики, а письменники. Письменники розповідають про історію інакше, не так, як історики. У письменника основний інструмент вивчення, у тому числі й історії, свій, відмінний. Письменник завжди мислить сюжетами, залежностями, які визначають процеси. Тому письменник, перш за все, шукає сюжет в кожній темі, і за це, до речі, нас критикують історики.
Для історика сюжетність – це гріх. Історик повинен вивчати факт або процес глибше і не перетворювати його на казку.
А ми, як письменники, знаємо, що для публіки, для широкого загалу дуже важлива сюжетність, особливо в історії, тому що несюжетована історія у голову не вкладається. Вона перетворюється на хронологічні таблиці і добре, якщо на географічні карти. До речі, ще однією рисою нашого каналу є те, що у всіх сюжетах, які ми подаємо, географічна карта завжди поруч, наші сюжети на неї спираються.
Далі давайте подивимось як виглядає процес нашої роботи. Коли на слуху або в коментах виникає якась тема, ми починаємо копатися у всій дотичній до неї інформації, яка потрапляє на очі, включно з Вікіпедією, щоб зрозуміти
спосіб подачі сюжету. І коли сюжет більш-менш вимальовується, ми починаємо шукати наукове підґрунтя.
Ми поставили собі за правило, що за кожним нашим сюжетом мають бути лише визнані, введені в науковий обіг факти, тобто не газетні або журнальні статті, а матеріали наукових монографій, дисертацій, звіти археологічних експедицій тощо. У викладанні фактів ми завжди дотримуємось наукових першоджерел, щоб вся вибудована нами сюжетна конструкція міцно стояла на двох ногах, не завалилася, не була спростована. До речі, історики, які нас критикують, нас не заперечують, не кажуть, що Капранови збрехали.
І хоча ми не зробили жодного наукового відкриття (хіба що підказали можливі теми для дисертацій), наш підхід інколи дозволяє і в науці просуватися в цікавому напрямку. Наприклад, найближчим часом вийде наше відео про те, яким насправді має бути східний кордон України. В одному з варіантів співалося «від Сяну до Дону», у гімні ОУН «від Сяну до Кавказу», у нашому державному гімні географічних меж не заявлено. От, власне, розібратися з тим, хто історично населяв ті чи інші території за допомогою історії і за підказки географії, – оце задачка! І так воно сюжетується.
Власне кажучи, ми маємо актуальну проблему і починаємо її вивчати, а потім викладати історичний аспект. Або, наприклад, зараз постало питання «хороший росіянин». Тут для розробки сюжету важливо схопитися за факти історичні і спробувати їх викласти згідно задокументованих відомостей. А надалі – справа за технікою.
Писати ми з братом вміємо. До речі, нас дуже виручає, що нас двоє. Через те, що пишеться сюжетний текст, а не викладається лише історичний факт, то дуже часто автор не може розкрити питання для широкої публіки, бо під час написання він сам продовжує це питання вивчати. І тому тут стає у нагоді другий брат, коли сідає і робить із цих фактів оповідь, придатну для викладання на відео, і яку можуть зрозуміти пересічні люди, що на історії не знаються. Тут нема закритих дат, нема фактів згаданих і не роз’яснених. Тут ми сповна користуємось тим, що нас двоє. У цьому наша вирішальна перевага, бо маємо можливість редагувати один одного. А далі, хто вільний, той і пише відео. Це вже несуттєво.
– Ви зазвичай читаєте коменти. Зрозуміло, що кожній людині приємно читати про себе позитивні відгуки. Але, за наукою, потрібно приділяти увагу критиці. Чи є така критика у ваш бік? Чи читають вас за порєбріком? Що ви можете сказати про реакцію наших північних сусідів?
Ми читаємо всі коменти, і негативні, і позитивні. Справа у тому, що ми живемо у вік кібернетики. Кібернетика вивчає процеси, які мають зворотній зв’язок. Тобто ми на щось впливаємо і маємо від цього якийсь результат, за яким корегуємо наші подальші дії. Тому ми розуміємо, що управління процесом можливе лише за певною зовнішньою оцінкою.
На жаль, в Україні сьогодні не існує якісного сегмента критики. Нам треба йти до повернення функціоналу рецензії, критичної статті, анотації. Проте, критичною статтею не можна залучити широкого читача. Критична стаття не для масової аудиторії. Це сфера фахова, літературознавча.
Коменти в Ютубі використовуються у тому числі для оцінки ставлення аудиторії до матеріалу: показувати ті або інші відео, чи ні, просувати, чи ні. Також є можливість побачити кількість переглядів. Більшість відгуків формальні і не передають глядацького враження. Часто щось безглузде на кшталт «Ку-ку». Але є й цікаві відгуки. Часом й російські боти заходять. Цікавим є факт, що вони останнім часом пишуть українською. Вірніше, вдають, що пишуть українською, бо використовують автоматичний переклад, а раніше над цим не парилися. Намагаються опонувати нашому відео на базі російської легенди : вони, мовляв, родом з Києва, «а вас тут не стояло». У цьому випадку даємо відповідь – коротке заперечення в одне слово. Адже слово – наша зброя, і, до того ж, точна.
Часто критика підказує нам сюжети, які потребують висвітлення. Станом на зараз масова свідомість українців є такою, що не робить з історії просто цікаве дозвілля. Усі ще прагнуть розібратися, відшукати історичну справедливість.
На противагу нам, у поляків інше ставлення до історії. Ми дивимося канали наших колег із Польщі. У Польщі безумовним лідером подібного контенту є канал «Історія без цензури» з півторамільйонною аудиторією підписників. Польська історія – це не проблема, це розвага, це тема для творчості, це масовий вжиток. У них, наприклад, дуже добре йдуть біографії особистостей, а у нас значно слабше.
Проте, будь-який ролик на актуальну тему протистояння з московією у нас притягує 100-тисячну аудиторію. Така аудиторія письменнику і не снилася. Порівняно з роботою письменника над книгою, її виданням, промоцією та продажем, робота над відео набагато простіша і не потребує так багато часу.
Подібні канали існують і в москалів. Справа у тому, що історія московська багато в чому вигадана, і вигадана не так вже й давно. Її вигадували не комплексно, через що у них історія не складається. У ній багато темних плям.
Наприклад, історія Сибіру. Ніхто не відповість, що там коїлося, грубо кажучи, під час вторгнення Наполеона. Або до чого було повстання Пугачова, якщо російською мовою нема жодної грамоти, де б він звертався до руського народу.
Тому у них з’явилася купа альтернативних істориків, які складають теорії і гіпотези, щоб цей кафтан російської історії якось зшити, аби не розвалився. До речі, не всі вони дуже патріотичні, є й опозиційні.
Ще одна серія російських каналів присвячена «побєдобєсію» і явно мають централізовану підтримку. До того ж, з 2020 року пішла серія матеріалів про викриття та покарання нацистських злочинців. Вони вже два роки в Ютубі
карають нацистів.
– І шукають Бандеру.
Так. Там наполегливо цю спецоперацію проводять.
Є шкільні канали, канали, що готують до ЗНО. Окрема тема – відродження величі російської імперії, не СРСР. Але є й канали принципово аполітичні. Вони займаються історією Європи і світу; актуальних тем уникають й близько до них не підходять, бо вони їх бояться. До російської історії їм взагалі байдуже, тому що там безодня й не можна втриматися жодного берега.
У боротьбі за історію у нас з ними радикально протилежні контексти.
Якщо спитати навіть найкращого з росіян, що нібито не проти України: «Скажіть, будь-ласка, а звідки походить ваша мова? А звідки походить руський народ?» Вони всі скажуть: «З Києва»!
Ми ніколи не помиримося з ними, доки вони не знайдуть свою історію, доки вони не припинять претендувати на нашу.
На наш погляд, історія, як і будь-яка наука, стає наукою лише тоді, коли вона спроможна виконувати функцію прогнозу. Якщо історик, спираючись на історію, не може спрогнозувати майбутнє, то він не науковець. Саме з наукової точки зору можна було передбачити, що розпочнеться війна, після якої наша історія залишиться або нашою, або їхньою. Або ми, або вони. Історія категорія
жорстка, і вона визначає майбутнє.
– Ви неодноразово виказували свою позицію, що кримські татари – це частина України. Як до цього ставляться українці?
Справді, важливе питання. Ми звернули на кримців пряму увагу ще в процесі роботи над нашою «Мальованою історією». Тоді ми зрозуміли, що поки ми не сформуємо історично обґрунтоване ставлення до кримців і розуміння того, що буде далі, то нам не скласти історії всієї України. Тут ми почали вивчати і співвідносити факти подій, що відбувалися одночасно на території України і Криму. Не окремо в Криму й в Україні, а паралельно. І раптом побачили, що це пов’язані речі. Що козаки з кримцями пов’язані не ворожнечею, а століттями спільного життя на одній території. Козаки селилися біля річок, а кримці кочували й випасали худобу. Податки платили кримському хану кожен по своїй лінії. Відповідно і служили кримському хану. Кримське ханство на той час охоплювало територію сучасної Донецької, Миколаївської, Херсонської областей, частину Одещини. Це була так звана ханська Україна.
Але ця наша позиція часто викликає досить різку критику з боку наших націоналістів. Від них можна почути думку, що кримські татари їх не цікавлять, а цікавлять лише українці. На нашу ж думку, така позиція шкодить Україні, бо
краще мати союзників, чим їх не мати.
У Маріуполі ще у 2015 або у 2016 р. нам організували зустріч в старшинській школі полку «Азов». Слухачами були молоді хлопці в камуфляжі. Треба ще зауважити, що це дуже ідеологізований підрозділ. Почали їм розповідати про кримців, про історію спільного війська запорозького і ногайського. Відчули від них часткове неприйняття, сперечалися з нами аргументами: ми за нашу територію, за нашу віру, а вони не наші, татарва, мусульмани, нація повинна розвиватися і таке інше. Закінчилося визнанням етнічної та культурної різниці і необхідності порозумітися з тим, у чому наше єднання. Додам, що ця полеміка відбувалася тоді, коли у нас вже вкрали Крим.
Тобто, таке ставлення до степової України, як до чужої землі, призвело до трагедії, яка відбувається зараз, у тому числі й до проєкту Новоросії, що надсилають нам сюди з крилатими ракетами.
Зараз за це нас вже менше критикують, тому що це болить. Болить і Крим, болить і степ. А на початку ми чули: нащо нам той Гірей, ті медресе, що ви нам про Крим розповідаєте?
Не можна такими речами розкидатися, бо то є наша спадщина і ми повинні її визнавати і берегти.
– Дозвольте запитання від наших колег зі Львова. Яку книгу Ви б надіслали путіну аби була гарантія, що він її прочитає?
Йому жодна книга не допоможе. Надіслав би будь-яку, але з «новачком» всередині.
– Від Харківської обласної бібліотеки надійшло таке запитання: Мінкультури нещодавно опублікувало маніфест «Культурна консолідація задля перемоги», де сформульовано 12 наріжних принципів культурної політики України на найближче майбутнє. Що б Ви назвали серед найважливіших пріоритетів культурного розвитку в горизонті найближчих років?
Знаєте, основним пріоритетом для культури я назвав би самоорганізацію. Тому що культура і є практикою самоорганізації людей при спільному проживанні. Задля того, щоб жити комфортно, забезпечено, захищено, родуктивно, щоб залишити країну дітям кращою, ніж батьки залишили її нам.
Культура є основою повсякденного побутового життя. Літературне мистецтво – галузь культури. А бібліотека є одним із найважливіших пунктів культурного повсякдення. Бібліотека завжди має бути поруч, як необхідна духовна їжа.
Бібліотека – це мінімальна культурна практика читання, яку кожен повинен виконувати, аби залишатися людиною. Тому, що тривале нечитання книжок призводить до паралічу мислення так само, як довге невставання з ліжка призводить до атрофії ніг.
Досліджуючи історію, ми побачили Велику Трійку, яка впродовж століть забезпечувала виживання, розвиток і спадковість культури. Це – лікар, вчитель і священик. Сьогодні до них долучився бібліотекар. І головною функцією цієї тепер вже четвірки є забезпечення культурного життя навколо себе і охоплення ним ширшого простору. Забезпечення якості життя, або продуктивної побутової культури, що включає у себе і освіту, і захист, і охорону здоров’я, і розвиток, і певний комфорт, має підтримку і певною мірою навіть гарантію з боку держави, але… Але, перш за все, мають бути люди поруч, на прикладі і за допомогою яких особистість формується як істота культурна. Глибинний руський народ, який прийшов до нас вбивати і ґвалтувати, не демонструє ознак наявності продуктивної культури. Їхня культура контрпродуктивна відносно нашої. Як зіставити класичне уявлення про добро і зло з реаліями побутової культури, яку вони демонструють? Щоб уникнути подібної ганьби, подібного варварства, повинна працювати Велика Четвірка: лікар, вчитель, священик і бібліотекар. До речі, до Міністерства культури цю думку теж потрібно донести.
– Чи є у Ваших подальших планах написання нових книг і на яку тематику?
Ну, ви бачите, що останнім часом ми більш історики, аніж письменники. Повернення в крісло письменника потребує трохи часу. Безумовно, після закінчення роботи над історією Європи ми напишемо новий художній твір. За останні роки ми розширили палітру своєї творчості. Ми вже зверталися до жанру драматургії, сценарного мистецтва. До того ж, на досвіді своїх колег ми бачимо, що з віком письменники стають занудами. Їх тягне до великої прози,
довжелезних філософських міркувань, значних обсягів сторінок. Розуміємо цю небезпеку і тому, мабуть, товстого роману не напишемо.
– Років зо два тому Ви написали, що «від лікаря, вчителя і бібліотекаря залежить, хто буде задавати тон у повсякденному житті, і , якщо вони дадуть слабину, то на вулицях запанує бандитська мораль, від якої і до війни недалеко». Пророчі слова. Скажіть, на чому ґрунтувати нашу ідеологію, щоб виховувати дійсно українських патріотів?
Складне питання. Але тепер у нас у цьому є помічник – путін. Український патріотизм сьогодні на виживанні ґрунтується. Насправді, дуже нам гірко від цього. Отак, вранці побачиш ракету в небі і думаєш собі: «А треба якось патріотизмом зайнятися! Виховати патріота!»
Скажімо, у 2010 році темою патріотизму було важко когось зачепити. А сьогодні багато дітей і молоді свідомо перейшли на українську мову у спілкуванні. Воєнна тематика також може бути помічником. Багато хто з ветеранів пишуть книжки і пропонують їх людям. Люди беруть – хтось із гуманітарних міркувань, хтось із щирої зацікавленості. Цей продукт теж треба використовувати, але з обережністю.
З особистого досвіду можу сказати, що дуже добрим інструментом роботи з підлітками є співтворчість. Співтворчість це завжди патріотично, бо є продуктом вітчизняної мистецької культури. У нашій національній традиції найрозповсюдженішим побутовим культурним явищем були домашні аматорські театри. Тепер це минулося. Наші діти віддають перевагу колективним комп’ютерним іграм в мережі. Це є новою культурною практикою, специфічним спілкуванням, колективною творчістю, в якій участь і активність дуже важливі. Вимоги інтерактиву, тобто витягування на спілкування, завжди було актуальним завданням, а сьогодні це гіперактуально.
Тому, що спілкування може бути або продуктивним і корисним, або ні. Коли заходиш у бібліотеку і зустрічаєш там дітей, що якось там між собою «тусять», щось своє роблять, то це дуже круто. Звичайно, їх небагато, це вузьке коло, але важливо, що вони знаходять місце для себе саме у бібліотеці. Насправді, не кожна людина здатна стати активним читачем. І на це є причини. Треба, наприклад, мати розвинену уяву, розвинену практику читання. Не усі це мають.
І позитивний імідж бібліотекаря, який здатен бути ще й психологом і добрим порадником для юного відвідувача, відіграє найпершу роль. Тут доречно і корисно використовувати обговорення книжок. Це також культурна практика,
якої нам не вистачає. Важливо при обговоренні використовувати інструмент порівняння, згадувати схожість з іншими жанрами або авторами, які вже знайомі або прочитані раніше. Бо якщо книжка не сподобалася з якихось міркувань, це не означає, що вона погана, або не сподобається комусь іншому.
– Як Ви ставитеся до питання культури мови і використання нецензурної лексики у текстах?
Щодо ситуації зараз, то її можна пояснити війною та емоційним станом суспільства. Кожен шукає найгостріше слово і знаходить його на свій смак. Ви знаєте, що на війні по раціях дуже багато нецензурщини звучить. Нецензурне
слово відіграє роль емоційної вставки, стає, нібито, знаком оклику, який можна поставити у вислові. Не скажу, що ми в захваті від цього. Ми між собою вирішили, що герої художнього твору (такі вже герої) можуть лаятися. Але переведення на рівень символіки – це вже занадто. Після закінчення бойових дій обов’язково буде наступ пуританства, який покінчить з цим явищем. Із високого стилю нецензурні слова зникнуть, а на низькому рівні будуть лишатися.
– Крім того, що ви відомі письменники й успішні видавці, ви ще й створюєте пародії на тексти популярних радянських пісень. Розкажіть, що вас надихнуло на цю творчість і які плани надалі.
Сьогодні існує 9 перероблених нами суперпопулярних радянських хітів : «Катюша», «Смуглянка», «Три танкиста», «Темная ночь» та ін. Це – пародії, а пародії на війні це, як ми побачили, одна з головних культурних практик. Це
такий шар творчості, який війна підіймає. Подивіться, скільки у соціальних мережах гуляє карикатур, мемів. Вони на першому місці. На другому місці вірші та пісні, а проза підтягується за ними. На серйозні романи або повісті
зараз розраховувати не варто. Щодо переспіваних нами пісень, ми із принципу почали десекралізувати усі їхні хіти, бо це радянська зомбосфера. У нас із «Смуглянкою» склалася цікава пригода. Це був, здається, 2016 рік. Один наш приятель, який десь воював миротворцем, відзначав ювілей і покликав на святкування артистів, що співали на фронті. Грянули «Смуглянку». А я терпіти не можу цю пісню, і взагалі атмосфера мені не сподобалася. Я вирішив піти прогулятися і потім вже привітати ювіляра. Тільки-но вийшов за хвіртку (святкували на Подолі у приватному будинку), бачу, що з вулиці підтягуються міцні хлопці і, як з’ясувалося, з намірами розігнати «совок». Отак «Смуглянка» стала індикатором, на який кияни дуже сторожко зреагували.
До речі, в коментах на наші пародії часто ображаються: «Як ви можете?». Можемо. Для нас це не святиня, а витратний пропагандистський матеріал.
– Останнє питання, яке усі зараз обов’язково задають: на Ваш погляд, коли закінчиться війна?
На наш погляд, основним завданням є не допустити різких рухів, які здатні спровокувати ядерне продовження. Розрахунок на те, що путінський режим буде гнити зсередини завдяки втратам у живій силі на фронті, економічної ситуації, накладених санкцій, незадоволених еліт, які під ці санкції підпали. На закінчення війни у цьому році я б не розраховував. Хоча, якщо їхні дезінтеграційні процеси запущені і будуть іти, якщо вони такими ж темпами будуть продовжувати робити дурощі, як і у перші дні війни, тоді цілком можливо. Бачите, вони свої найбільші поразки представляють як «жест доброї волі». Сподіваємось побачити від них новий жест доброї волі, коли вони підуть із Криму. Наш прогноз на перемогу оптимістичний, але, на жаль, перемога нам обійдеться дорогою ціною. Варіанту не перемогти у нас немає.
