Любов Базь: з любов’ю пишу з шести років

Інтерв’ю з письменницею-прозаїкинею, лекторкою, перекладачкою, журналісткою, літературною критикинею Любов’ю Базь.

– Сьогодні ми поговоримо з Любов’ю Базь про її творчість
та плани на майбутнє. Любове, будь ласка, розкажіть про себе.
Я – письменниця, пишу прозу. Здебільшого у жанрах фентезі, містика, фантастика, жахи. Пишу дуже давно, десь із шести років, друкуюся не так давно – з дванадцяти. Створювати власні світи мені завжди шалено подобалося і, що доросліше я стаю, то більше пишу.

– Хороша тенденція. Любове, скажіть, будь ласка, які у Вас вже є опубліковані романи, оповідання, і де їх можна почитати.

Авторські оповідання можна почитати у збірках літтусівки друзів «Екзистенц_і_я» або серії видавництва «Брайт Букс» «Теплі історії», в альманахах літературного об’єднання «Зоряна Фортеця». Але найперше – у журналі «Однокласник». Це був перший україномовний журнал, який мене надрукував. Саме журнал «Однокласник» видав мій другий роман, який був оприлюднений – «De Profundis». Нині роман можна знайти на полицях «Книгарні Є». Щиро дякую редакції «Однокласника» за таку високу оцінку. А перший мій оприлюднений роман доступний в інтернет-книгарнях, який називається «Vivat Academia!».

– На основі відгуків читачів, які вже ознайомилися з Вашим твором «Vivat Academia!», мусить мати продовження. Як Ви прокоментуєте очікування читачів?
Це супер, що читачам сподобалося і що вони хочуть читати далі. Дійсно, далі буде. Ще влітку 2019 р. я завершила роботу над романом, який продовжує «Академію». У планах ще три романи цього циклу, а також збірки додаткових історій. Зараз написано шість таких історій.

– На сьогодні деякі письменники мають рідерів, які читають твір ще до того, як він буде опублікований. Як у Вас, чи є такі люди і, коли є, то за яким принципом Ви їх обираєте?
Я знаю про цю практику, бо проводжу письменницькі майстер-класи та інші заходи. Деякі з людей, яких я навчаю, таку практику дуже люблять, і вони її втілюють у життя з різними людьми. Наприклад, у когось спочатку є один рідер, потім інший, потім ще хтось. Для багатьох людей без альфа-рідера складно. Та і взагалі, підтримка – це найголовніше. Це круто, коли хтось прочитав твою книжку і каже: «Ти молодець. Давай!». Дуже спонукає до роботи. Але постійного альфа-рідера, який би читав усе, що я пишу… У мене такого рідера немає, тому що пишу дуже багато і різними мовами, і людину, яка охоплює всі мої інтереси, знайти непросто. А якби така людина все, мною написане, читала… це була б нещасна людина. Вона б не мала часу ні на що інше. Я розумію, що таке з людьми робити не можна. Навіть якщо хочеться. Але я знаю одну чудову дівчину, яка тут поряд сидить, – вона була для «Vivat Academia!» рідером. Мені було б цікаво, як би ця дівчина поставилася до того, щоб я дала їй на альфа-рідерство свої інші романи, можливо, навіть не пов’язані з «Vivat Academia!».

– Це було б для мене честю… Якщо Ви вже згадали про інші романи, то що це за романи?
Самих романів поки немає – тільки задуми. Перш за все, це ідея роману про творчість фанатів: про фанфіки, про фанарт, про фандомну битву. Про те, як взагалі цей світ існує, як там усе відбувається. І ця ідея настільки потужна, що з нею я майже не можу боротися, хоча для того, щоб написати про це, потрібно дуже багато матеріалу опрацювати. До того ж, є ідея замість фанатських світів, які реально існують, або крім них, привнести власні світи. Для цього потрібно перечитати всю свою творчість, ще починаючи з дванадцяти-тринадцяти років, щоб всі ці світи згадати, проробити.

– Це мудра стратегія. Якщо Ви вже згадали про творчість фанатів, ще у 2017 р. на Комікконі Ви читали лекцію про фанфікшн. Тоді ця лекція переросла у блискучу дискусію, яка дуже довго не могла закінчитися… Чи плануєте подібні лекції найближчим часом? Чи, можливо, інші заходи?

Мені близька ця тема, я бачу її і зсередини, і ззовні, як дослідник, і це дуже допомагає. Дає системний підхід. Страшенно цікаво з’ясовувати причини, які штовхають людей до написання творів певного жанру, з певним героєм або типом стосунків. Багатьом дівчатам цікаві саме стосунки. Чому ж отакий тип популярний, а інший – ні? Я неодноразово проводила подібні дискусії, на різних фестивалях популярної культури, на Семінарі Творчої Молоді 2019 р. Чи будуть ще нагода і натхнення – покаже час. Щодо відеоуроків – їх я планую робити здебільшого про письменництво. За ними можна буде створити оповідання або фанфікшн – принципи написання, зрештою, однакові. А от саме про фанфікшн відео-лекції навряд чи будуть, тому що мені цікавіше вчити тому, що людина може втілити в життя от просто зараз. Уроки для письменників-початківців проводила неодноразово, а влітку 2019 р. заснувала видавництво «Моторний Равлик», яке видаватиме твори у тому числі моїх учнів, якщо вони будуть справді якісними.

– Отже, у Вас є учні, яких Ви спрямовуєте на початках їхньої письменницької кар’єри.
Не тільки на початках. У різних людей різна мета. Деякі просто хочуть, щоб у них була така людина, як ми говорили, рідер, і щоб цей рідер читав, що вони пишуть, коментував, щось підказував, допомагав зсунутися з мертвих точок. Щоб це був як хороший друг, якому можна все довірити і який розуміється на темі письменництва. З таким другом завжди можна поділитися проблемами, не боячись осуду чи слів типу «ну, сам дурень» чи «ти просто мало працюєш». Власне, такі речі називаються коучінгом. Я сама проходила чимало курсів, і мушу зауважити:
якщо мати хорошого коуча, тренера, ви будете просуватися вперед у десятки разів швидше. Це можна порівняти з заняттями спортом: якщо в людини немає тренера, це буде менш результативно, ніж коли тренер є і коли він хороший. І коли в когось уже був хороший тренер, цей «хтось» багато що може робити сам, без сторонньої допомоги.
Крім того, в мене є такі учні, які вже вміють писати, їм потрібно власну творчість якось реалізувати. Оскільки я сама давно занурена в цю тему, то завжди можу підказати, де краще шукати читачів та як опублікуватися. Насправді, це набагато легше, ніж здається. Дуже шкода, що кілька років тому в мене не було такої мене, яка б це все розповіла (сміється).
Звісно, якщо у автора проблема, він може прочитати статтю в інтернеті, але чи така стаття стане у нагоді?  На основі того, скільки я сама перечитала, ці статті не дуже допомагають – вони не зорієнтовані на конкретні випадки, розповідають про загальне.
А коли поруч є людина, яка підтримає в конкретній ситуації… це дуже допомагає, можу сказати з власного досвіду.

– Зрозуміло. Ви згадували, що Ваші заходи – як тренування для тих, хто займається творчістю. Можна сказати, що творчість багато в чому подібна до спорту. Якою Ви відчуваєте себе у творчості: досвідченою чи ще є потреба
в тренуванні?
Я думаю, тут справа не тільки у досвіді – тренування для будь-якого письменника має бути постійним процесом. Є таке поняття, як «творчий м’яз». Його треба прокачувати кожен день, або хоча б з якоюсь певною періодичністю. У кожного це по-різному. Скажімо, я, перш ніж написати щось велике, спочатку збираю матеріали. Це може тривати, приміром, два місяці, аж поки історія не складеться у голові. І активною роботою такий збір матеріалів аж ніяк не здається. А потім я можу сидіти за твором кілька днів, не відриваючись, і за цей час написати стільки, скільки б ніколи не написала, якби сиділа два місяці кожен день по вісім годин.
У кожного свій графік, у кожного письменника є свої звички, люди по-різному працюють, нема якоїсь єдиної системи, яка би підійшла абсолютно всім. Але факт у тому, що чим частіше ви щось пишете й експериментуєте з писанням, ставите собі нові челенджі, нові виклики, то швидше і краще ви зростаєте як письменник. Це я знаю по собі. Тому я ставлю для себе різні челенджі, і ще є багато таких, які хочу подолати. Думаю, мені безсумнівно є куди рости. А чужі письменницькі курси та поради в цьому допомагають – я відстежую новинки. Раптом буде щось зовсім несподіване. (сміється)

– Ви зазначаєте, що відслідковуєте новинки. Це якісь
мотиваційні книжки?
Оскільки я сама проводжу курси, то мені цікавіші теж курси. Але книжки також. Різні. Для мене була справжнім одкровенням книжка Роберта Маккі «Історія на мільйон доларів». Це книга про те, як писати сценарії. Там дуже багато таких речей, які підходять не тільки під сценарії, але і під художню літературу, особливо певних жанрів. Жахливчиків, наприклад. І мені дуже сподобалося визначення конфлікту, яке я побачила там. Воно нарешті мені все прояснило: до мене дійшло, які бувають конфлікти, чому вони виникають, і чому варто їх запроваджувати до творів. Але взаємодію з тренером все одно ніщо не замінить, ніяка книжка.
Перш за все тому, що найкращі книжки саме тренери і радять.

– Якщо обирати тренера, то як це варто робити?
Це цікаве питання. Я радила би вибирати тренера виключно інтуїтивно. Я більшість речей у своєму житті обираю так. Дуже часто намагаюся логічно роздумувати, логічно планувати, але інтуїтивне сприйняття завжди виявляється найбільш правильним: от із цього щось вийде, а от з цього – ні. Тому з тренером раджу зробити так: пошукати всіх, які є, погуглити, походити до них на безкоштовні уроки, вебінари, на якісь заходи, які вони проводять, і вирішити, який тренер особисто вам більше подобається. Це, звичайно, займе багато часу. А якщо не хочете його витрачати – приходьте до мене. (сміється)

– Ви сказали, що інтуїція може підказати «з цього вийде щось хороше, а з цього нічого не вийде»… Коли Ви обдумуєте теми для майбутніх романів, то теж застосовуєте такий відбір?
Ну, там все набагато легше, тому що в житті все дуже залежить від певних людей… Навіть якщо інтуїція щось підказує, то ти раптом можеш дізнатися про ТАКЕ… Мабуть, у цьому і є класність життя. А у творчості, мені здається, все в рази простіше. Я, наприклад, дивлюся на те, що в мене виходить, і вирішую: вірю я в це все? Воно може так скластися? Або, на мою думку, воно не може так скластися – це неправильно, це нелогічно, він би ніколи так не зробив, вона ніколи так би не сказала, і так далі. Така подія сюди не підходить, бо вона натягнута. А оця підходить, тому що вона несподівана. А якщо вони вчинять так, то це буде архетип, а якщо так, то вже стереотип, і так вони чинити не можуть. Це все насправді відбувається ані інтуїтивно, ані логічно. Коли людина навчається ходити, потім вона вже не замислюється, як це робиться. Не можна сказати, що вона ходить інтуїтивно, але й не можна сказати, що логічно. Ось десь так само відбувається, на мою думку, із творчістю.

– Якщо б, наприклад, читачі запропонували написати на певну тему, а Ви інтуїтивно відчуваєте «з цього нічого не вийде», а читачі і далі просять про це написати, яким би було Ваше рішення?
Я дуже часто писала на замовлення і, власне, пишу, тому що я копірайтер, і… Мені здається, що тема взагалі нічого не вирішує. Якщо тобі кажуть якусь тему, її можна обіграти мільйоном різних способів. Якщо дати групі людей одну й ту саму тему і сказати написати, мабуть, не буде жодного однакового, навіть схожого оповідання. Наш викладач із основ літературної творчості, пан Сергій Іванюк, в Києво-Могилянській академії давав однакові завдання для групи. Це 30-40 осіб, і не було жодного однакового оповідання, усі вони були різні, зовсім різної тематики. В одній і тій самій фразі, в одній і тій самій темі люди могли побачити цілком протилежні речі. Тому, на мою думку, тема не обмежує, а, швидше, задає певні рамки, які, навпаки, легше дають вихід фантазії. Бо фантазія – це як огірки в банці. Коли ти цю банку перевертаєш, всі огірки хочуть вийти назовні. А тема – це та сама рука, яка лізе в банку і виймає один огірок. Вибачте за таке порівняння (сміється). Але якоюсь мірою, воно так і є. Тим паче, що тема – це дуже загальне враження. От, наприклад, нещодавно я прочитала антологію про вампірів, і там було дуже багато різних оповідань. Вони всі були про вампірів, але цю  тему обіграли стільки разів, з таких різних боків… тема нічого не вирішує, навіть жанр не вирішує.

– Ви навчалися в Києво-Могилянській академії. Скажіть, будь ласка, чи пов’язане Ваше навчання з тим, що відбувається у романі «Vivat Academia!»?

Безпосередньо пов’язане. Прототипами багатьох персонажів стали люди, з якими ми разом навчалися, і більшість із тих людей про це навіть не підозрює. Звісно, це НЕ ті самі люди, навіть не те, як я бачу цих людей, це просто якісь риси характеру, які я взяла, бо мені було легше спиратися саме на них. Не тільки письменники, а й художники, якщо малюють якогось персонажа, то, свідомо чи ні, але дуже часто, спираються на своїх знайомих або на людей, яких бачать у житті. Так легше. Багато персонажів у «Vivat Academia!» беруть щось від моїх знайомих або від мене самої, тому що від себе нікуди не втечеш. Ну, і назва «Vivat Academia!» безпосередньо пов’язана з Академією. На обкладинці книжки можна також здогадатися, що зображена Академія, але вона в романі радше просто образ культурного центру. Хоча не можу сказати, що цей образ однозначно позитивний, а чому – це вже ви дізнаєтеся з другої книжки.

– А як Ви готуєтесь до написання книжки?

По-перше, може, це звучить банально, але я завжди пишу приблизний план. Я можу потім його не дотримуватися, але спо чатку він має бути, хоча б орієнтовний: які персонажі, як їх звати, що вони будуть робити, чим те, що вони роблять, важливе для історії, чим воно важливо для подій, як герої розвиватимуться.
У видавництві Стрельбицького про «Vivat Academia!» написали, що це книжка про становлення героя, становлення характеру. Це правда, головна героїня змінюється. Інші персонажі також мають змінитися. Щодо ще двох – я можу точно сказати, що відбудеться становлення.

– Зараз є досить популярна практика, коли у наступних романах автора з’являються, скажімо, другорядні в одному романі персонажі, і вони стають головними в інших творах. Вибудовується такий світ, коли кожен новий роман продовжує попередній. Чи є у Вас задум так переплітати сюжети своїх книжок?

Це цікавий задум, але він належить до іншого циклу творів, які я напишу надалі. І це досить великий цикл. А щодо «Vivat Academia!» – у другій книжці виявиться страшний прикол, який цю ідею, як я вважаю, знесилить.

– На яку аудиторію розрахований роман «Vivat Academia!»?
Кому, перш за все, можна порадити його прочитати?

Точно не дітям. Підліткам, думаю, було б цікаво. Читачі відгукувалися, що роман має щось спільне з «Голодними іграми», з «Гаррі Поттером» і з творчістю Стівена Кінга. Принаймні, «Голодні ігри» і «Гаррі Поттер» – це твори для підлітків. А от Стівен Кінг, звичайно, не дуже, хоча я почала його читати з 9-ти років. І мені було норм (сміється). Та й презентації за мотивами його творчості у бібліотеках проходять здебільшого для підлітків. Вважаю, роман розрахований на людей від 14 до 40 років, які цікавляться популярною культурою і полюбляють дарк фентезі.
Людям після 40 років, мабуть, цікавіше буде почитати другу частину – хоча не тільки їм. Там змінюється абсолютно все.

– Якщо людина візьметься читати другу частину, але
не читала першої, вона щось зрозуміє? Чи треба читати все
по порядку?

Я думала про це. На початку другої частини буде стислий переказ подій першої. Десь на зразок того, як це робить Джоан Ролінг у книжках про Гаррі Поттера або Стівен Кінг у своїй «Темній вежі». У перших чотирьох книжках циклу, крім першої, Кінг детально прописує, що було раніше. Лише на початку п’ятої зазначає – ось такі події сталися у попередніх книжках, але буде важко, якщо ви їх не читали, тому я раджу до них звернутися. І після п’ятої книжки він уже не описує, що було до того.
– Ви вже кілька разів згадували Стівена Кінга. Скажіть, чому він Вас вчить чи надихає?

Він мене страшенно надихає. Це єдиний письменник, якого я читаю з дев’яти років і який мені досі не набрид. Хоча мушу зізнатися, що досі читала в нього не все. Десь 10 книжок мені все одно треба ще прочитати. І це, по-моєму, чудово, тому що є де ще брати натхнення (сміється). Стівен Кінг мене надихає навіть не так тематикою своїх творів, хоча я теж люблю жахи, як тим, наскільки він закоханий у свою творчість і «свій» жанр. Така любов дає могутній поштовх щось творити самій. Звичайно, у мене інші страхи, не такі, як у Кінга, і я пишу про те, що цікаво або страшно саме мені.

– Що ще Вас надихає?
Безліч речей, дуже важко перелічити. Наприклад, візуальні новели, вони ж графічні романи, від японської компанії Нітро + Кірал. Правда, всі вони для дорослих. Але там зачіпалася саме та тематика, яка була мені дуже сильно цікава. І це теж був шалений поштовх, щоби щось творити. Ще надихає музична творчість Руслани Лижичко. Чомусь, коли я її слухаю, то мені здається, що це саме те, що я бачу. «Дика енергія». І також інші пісні, наприклад, «Ейфорія». Цей альбом вийшов саме тоді, коли в мене писалася «Vivat Academia!». Кліп на «Ейфорію» також надихнув.

– Зараз можна зустріти в інтернеті добірки пісень до романів. Як саундтреки. Чи будуть такі добірки до «Vivat Academia!»?
Так, я слухаю такі пісні – до чужих романів. Музика – це гачечок, за який чіпляєшся, і далі робота йде як пописаному. Такі добірки пісень називаються фанмікси, так? І їх також дуже часто роблять у фандомному середовищі. Де є фанфікшн. Багато моїх знайомих письменниць роблять такі фанмікси до
своїх творів. Я навіть писала твори за певними мелодіями сама… але саме в такому порядку. Спершу – музика, потім – твір. Не музика до твору… якщо не йдеться про музику, саме за мотивами певних творів написану. Як-от рок-феєрія «Окоцвіт» написана за мотивами творчості Олеся Бердника. Якби я добирала музику до своїх творів, то робила би не фанмікси, а кліпи. На одну пісню за мотивами книжки, на другу – теж за мотивами. Навіть якщо у пісні не зовсім те, що у творі, знайдуться якісь моменти, що підійдуть. Я взагалі люблю робити кліпи, хоча роблю це на непрофесійному рівні. А от моя хороша знайома, прихильниця моєї творчості, кілька таких фанміксів за «Академією» зробила. Тому вони вже фактично існують.

– Чи були у Вас ідеї щодо кліпів про «Vivat Academia!»? Чи щодо екранізації?
Щодо кліпів – були і навіть частково втілилися. За книжкою є буктрейлер, його можна подивитися в інтернеті. Одразу можу сказати – він не буде останнім. А екранізація… Думаю, що на таку екранізацію треба дуже багато коштів – одні спецефекти чого варті. Взагалі за своєю структурою роман «Vivat Academia!» є кінематографічним. За ним легко буде щось знімати… якщо знайти спонсорів. Бо відсутність спецефектів таку екранізацію знищить. І це також матиме своє пояснення в другій книжці. Хотілося б анімовану екранізацію. Принаймні, у вигляді візуальної новели – якось так воно мені поки уявляється. Можна зробити варіативні фінали, як у романі, котрий в «Vivat Academia!» читає Літа (сміється). Звичайно, добре було б зробити справжню гру. Це дешевше, ніж масштабна екранізація з акторами… але куди дорожче за візуальну новелу.

– Чим візуальні новели відрізняються від звичайних ігор?
Візуальні новели, або графічні романи, зробити набагато простіше. Не потрібно пророблювати варіанти, анімацію… Багато чого. Досить тексту, зображень і зусиль одного програміста.  Я знаю це, бо одну візуальну новелу за моїм фанфікшном ми зробили утрьох, на фандомній битві. До більш складної гри і зусиль треба докласти більше, а також і коштів. Проте результат буде вражати! Наприклад, зараз є три гри за книжками пана Сапковського про відьмака. Деякі сцени з цих ігор схожі на сцени з високобюджетного фільму. То є справжня екранізація. І, думаю, роман «Vivat Academia!» розрахований, перш за все, на таку, інтерактивну екранізацію.

– А як щодо перекладу Ваших книжок? Чи вони будуть виходити ще якимись мовами, окрім української?
Поки точно можу сказати тільки про «Vivat Academia!». Вона перекладена російською й оприлюднена у цьому перекладі, а також буде перекладена англійською – на те вже є запит.

Інтерв’ю брала Наталія Степанчук,
головна редакторка журналу «Однокласник»
e-mail:ok_pr@ukr.net