Увійти
Друзі бібліотеки
Ігор Степурін – Голова Благодійного фонду «Бібліотечна країна»; видавець, засновник і директор з проєктів видавництва «Саміт-Книга»; Голова ревізійної комісії Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів; засновник Книжкового клубу Верховної Ради України.
Історія розвитку Благодійного фонду «Бібліотечна країна», який Ви заснували і очолюєте, свідчить про щорічне нарощення його продуктивності й ефективності. Фонд всебічно сприяє розвитку бібліотек України та просуванню читання, допомагає бібліотекам у поповненні книжкових фондів. Які б події, пов’язані з українською книжкою не відбувалися, «Бібліотечна країна» завжди там. Розкажіть про Фонд і його проєкти.
Благодійний фонд «Бібліотечна країна», заснований 2015 р., сприяє наповненню бібліотек новими книжками, займається бібліотечними реформами. З часу заснування і до 2022 р. ми безкоштовно передали у бібліотеки України близько 100 тис. книг. Ще тоді, коли ми передали перші 50 тис., ми відчували, що потрібно щось змінювати. Так, наповнюючи бібліотеки новою літературою, ми піднімемо їх авторитет, залучимо більше відвідувачів. Але ми зрозуміли, що бібліотеки потребують реформування. І тому дуже активно почали працювати в цьому напрямку. У нас є дуже класні кейси з перетворення бібліотек у Теребовлянському районі Тернопільської області, а також у Чорткові. Наприкінці минулого року ми проводили стратегічну сесію в Дніпрі. Вона стосувалася оптимізації бібліотек. Дуже активно працювали над реформуванням міської бібліотечної системи м. Дніпро.
Маємо великий проєкт «Зелена бібліотека», який розробила Люсьєна Шум. Це крутий проєкт. Спочатку створюємо у бібліотеці простір з екологічних матеріалів, потім направляємо туди літературу екологічної тематики.
Триває унікальний проєкт «Здорові бібліотеки». Працюємо із двадцятьма пілотними бібліотеками, інформуємо громадян про профілактику неінфекційних захворювань через бібліотеки та літературу. Надсилаємо пакети із 50 книжок з медицини. Також у бібліотеках відбуваються зустрічі з лікарями, які висвітлюють різні медичні теми.
Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Ви причетні до роботи над закопроєктом?
Я і виконавча директорка нашого Фонду Люсьєна Шум входили до дуже невеликої групи із написання нового закону про бібліотеки. У нас було завдання зробити цей закон необ’ємним і лаконічним. Ми вивчали зарубіжний досвід. Наприклад, польський закон про бібліотеки займає одну сторінку. У ньому прописано, що бібліотека має бути в населеному пункті чи громаді. Також у їхньому законі міститься ще декілька основних пунктів. Ми теж прагнули створити такий закон, щоб не перевантажувати його зайвими пунктами, які б заважали роботі бібліотекарів.
Закон пройшов перше читання, мав пройти друге, і ми очікували його прийняття в лютому чи березні цього року. Але так сталося, що другого читання він поки не пройшов. Проте маємо надію, що незважаючи на воєнний стан в Україні, закон пройде і друге читання.
Якими мають бути бібліотеки, чи мають поділятися на «для дітей» і «для дорослих»?
Це питання дуже-дуже складне. У цьому законі воно було основним. У Німеччині є такий розподіл, в інших країнах – немає. Якщо у нас був такий розподіл, то чому б його не залишити?
Державні бібліотеки мають бути, вони мають працювати як методичні центри. Але що стосується публічної бібліотеки, то це питання має вирішуватися на місцевому рівні. Якщо у громади є можливість утримувати публічну бібліотеку для дорослих, а також і дитячу бібліотеку, то це дуже добре.
У Тернополі є обласна бібліотека для молоді. Це круто, що такі бібліотеки є. У Києві Центральна бібліотека для дітей ім. Тараса Шевченка вже працює не тільки для дітей, вона перетворилася в публічну бібліотеку, у ній зараз відбуваються багато різних заходів і для дітей, і для юнацтва, і для дорослих, для різних категорій населення. Спеціалізовані бібліотеки мають бути. Було таке завдання зробити бібліотеки більш універсальними, дозволити бібліотекам працювати на комерційних засадах (відкрити кав’ярню при бібліотеці, надавати читачам якісь платні послуги), трохи заробляти. Це на часі, і тому мені здається, що так має бути. Цей закон ми дуже довго обговорювали.
Я за те, щоб зробити, наприклад, суто музичну чи суто технічну бібліотеку. Мистецька бібліотека має бути. Людина має мати вибір. І тоді бюджетні кошти теж мають бути так розподілені. Якщо це мистецька бібліотека, то вона буде закуповувати книжки з мистецтва. Вони дуже коштовні, але потрібні. Проте вони не потрібні в кожній бібліотеці. У чому головний принцип бібліотеки? У тому, що людина має отримати те, що вона хоче. Звернувшись до бібліотеки, мають бути забезпечені її конституційні права як платника податків, і як громадянина. Тому читач має прийти в бібліотеку і отримати бажане. Якщо книжка з мистецтва мені потрібна, то я можу приїхати у спеціалізовану бібліотеку і отримати її. Це стосується реформування бібліотек.
Я не вважаю, що бібліотека має бути хабом. Хабів і так дуже багато в Києві і в Україні. Але бібліотека має змінюватися, і ми до цього йдемо.
Як вирішувати питання поповнення бібліотечних фондів після вилучення російської літератури?
Важливе питання. Я входжу в робочу групу при Міністерстві культури та інформаційної політики України, яка працює над вилученням пропагандистської російської літератури з українських бібліотечних фондів. У західних областях України це питання вже неактуальне, тому що там бібліотеки вже здійснили декомунізацію фондів, і там майже немає книжок до періоду Незалежності, до 1991 р. Що стосується, наприклад, Херсонської, Миколаївської областей, то там такі фонди в бібліотеках ще залишилися. Звісно, що бібліотечні фонди треба поповнювати. І на це не потрібні великі кошти. У публічній бібліотеці має бути актуальний книжковий фонд. Все!
Є наукові бібліотеки, є національні, державні – це зовсім інший формат бібліотеки, і вони обов’язково мають бути. На рівні держави вони мають здійснювати методичну роботу, обслуговувати читачів. Але є бібліотеки, наприклад у селі чи громаді. І якщо бібліотека матиме у фонді 5-10 тис. актуальних книжок, то це буде дуже-дуже крута бібліотека, і читачі підуть до цієї книгозбірні. Я впевнений.
Зараз бібліотеки отримують книги від Українського інституту книги. Нам хочеться, щоб у бібліотеках була науково-популярна, розвиваюча, так би мовити, елітна література. Але коли я був у Лохвиці (Полтавщина), бачив як такі книги стоять на полиці і не користуються попитом, а, наприклад, твори Андрія Кокотюхи – навпаки. Мені здається, щоб люди повернулися до бібліотеки, долучились до читання, спочатку їм треба дати ті книжки, які їм потрібні, які їх цікавлять, а потім поступово починати піднімати їхній інтелектуальний рівень, якщо ми цього хочемо.
Щоб оновити фонд публічної бібліотеки, не потрібні великі кошти. Такі приклади є в Теребовлянському районі або в Чорткові Тернопільської області, у Запоріжжі, де ми здійснювали реформи. Тобто можна спокійно оновити бібліотечний фонд, який буде цікавий і актуальний.
За чий рахунок оновлюватимуться фонди?
І за рахунок місцевої влади. Якщо голова Територіальної громади бачить, що бібліотека потрібна, бібліотекар приходить до нього і каже, що йому потрібно 100 тис. грн на рік на книжки. Це невелика сума навіть для невеликого селища, якщо розуміти, що туди прийдуть читачі. Якщо книжки закуповуються за рахунок місцевого бюджету, то моя дитина може прийти і отримати ці книжки. Це круто. Це один варіант. І, звісно, з державного бюджету, Український інститут книги має закуповувати літературу. Має бути програма із закупівлі цих видань. Щоб ціни на книги були нижчі, ніж на ринку. Я можу сказати з точки зору видавця. Якщо я знатиму, що книжки мого видавництва точно закуплять, то зможу формувати ціну і продавати свої книжки, наприклад, не за 300 грн, а за 150. Суми з державного бюджету великі, і для видавця – це великий відсоток його видавничого портфеля. Тому я думаю, що держава має і свої умови диктувати, і казати видавцям, що ці книжки треба закуповувати.
Чи змінюється роль бібліотек у нових українських реаліях – в умовах воєнного стану?
Я відвідав дуже багато бібліотек під час війни, ми розвозили гуманітарну допомогу нужденним бібліотекарям. Я бачив, що бібліотеки нині працюють, і як саме вони працюють. Люди місяцями жили в бомбосховищі в одній із бібліотек Києва. Вони брали там книжки, у них був доступ до Інтернету. Я бачив бібліотеки, які стали волонтерськими центрами, в яких плетуть маскувальні сітки. Це громадянська позиція людей, які підтримують нашу армію, хлопців, які зараз перебувають на передовій. До волонтерських центрів у бібліотеках привозять гуманітарну допомогу, яку розподіляють між мешканцями району. Це дуже важлива робота! Нині бібліотеки – це освітні, психологічні центри, центри першої допомоги. У бібліотеках відбуваються навчання з надання медичної допомоги. Звичайно, бібліотека – це, по-перше, книжки. Так було завжди. Проте зараз ситуація змінюється, і книгозбірні дійсно стають багатофункціональними. У великих містах нині бібліотеки – це вже інший формат бібліотек. Особливо це стосується невеликих сіл.
27 лютого я почав перевозити людей із зони бойових дій, зокрема з Харкова, у більш безпечні куточки нашої країни, невеличкі села. Я привіз людей у Богуславський район Київської області в село, де мешкає близько 200 людей, в якому нічого нема, навіть сільська рада знаходиться в іншому селі, до якої треба їхати кілька кілометрів. Школи в цьому селі теж нема. Там нічого нема. І в сусідніх селах теж нічого нема. Але в цьому селі є одна бібліотека. І коли бібліотекарка дізналась, що у це село приїхали переселенці з Харкова, вона пройшла не один кілометр (а це був лютий місяць, перші дні війни), щоб відкрити для них бібліотеку. Ці люди, які приїхали, прийшли до бібліотеки і відчули себе по-іншому. До книгозбірні прийшли інші мешканці села, спілкувалися, принесли для харків’ян хто молоко, хто яйця, … різні продукти. Якби я приїхав у це село до війни, то, напевно, сказав би, що бібліотека тут не потрібна, бо в селі тільки 200 людей. Моя думка змінилася. Уявіть, бібліотекарка, яка отримує 2 чи 3 тис. грн зарплати, утримує цю бібліотеку. Це як утримувати летовище: люди косять траву, ще щось роблять, а потім коли потрібно, літак сідає на нього в екстреній ситуації. Тут дійсно – те саме! Вона утримує бібліотеку багато років. Але коли час настав і була потрібна допомога людям, то люди прийшли до бібліотеки, і саме ця бібліотека надала їм те, що їм було потрібно саме в цей час. Тому моє ставлення змінилося. Зараз інша ситуація. І мені здається, що ці книгозбірні залишити і утримувати – дуже-дуже важливо.
Які проєкти Фонд «Бібліотечна країна» започаткував і реалізує в умовах воєнного стану?
Під час війни ми зосередилися на трьох великих проєктах.
Документуємо збитки, які завдані бібліотекам України внаслідок війни, адже дуже багато бібліотек постраждали.
Спільно з Українською бібліотечною асоціацією ми створили фонд з підтримки бібліотекарів, які евакуювалися з окупованих територій, залишились без житла, засобів для існування. Надаємо адресну допомогу бібліотекарям. На 1 червня ми зібрали півмільйона, а на 1 липня – близько 800 тис. грн.
Кошти другого фонду, який ми створили з УБА, спрямуються на відновлення бібліотек. Спільно з Офісом першої леді ми працюємо над тим, щоб знайти кошти на відновлення зруйнованої Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва, яка знаходилась у будинку В. Тарнавського, пам’ятці архітектури кінця ХIX ст. Ми сподіваємось, що на наше запрошення долучитися до збору коштів відгукнеться британська письменниця Джоан Роулінг. Очікуємо її візиту до Києва і Чернігова.
У кожного свій фронт і свій внесок у Перемогу. Ваш Фонд перетворює для українців країну їхнього перебування в Бібліотечну країну. Де б не закинула доля наших співвітчизників, ви не залишаєте їх без української книжки і рідного слова, без підтримки. З допомогою книжок налагоджуєте для українців зв’язок з Батьківщиною.
Так, ми підтримуємо тимчасово переміщених українських жінок і дітей в країнах Європи саме українськими книжками. Це ще один напрямок нашої роботи під час війни.
Ми починали так: збирали 400 найкращих книжок і відправляли. На початку війни багато хто давав книжки безкоштовно. Дякую Державній бібліотеці України для юнацтва, і особисто її директору Георгію Саприкіну за надану літературу, яку ми відправили до Литви. Дуже активно збирає книжки для українців за кордоном Публічна бібліотека ім. Лесі Українки (Київ).
Але зараз вже мало хто надає книжки безкоштовно, та й ті книжки, які надають, не завжди задовольняють попит українських читачів. Тому акцію «400 найкращих книжок» ми перетворили на велику, і назвали «Українська книга – в бібліотеки Європи», навіть створили окремий сайт для цього проєкту.
Маємо дуже багато замовлень на українські книжки від європейських бібліотек. Ми розширили перелік, і зараз є другий список – «500 найкращих книжок для дорослих». Третій перелік, для дошкільнят, налічує близько 200 книжок. Ось такі списки книжок ми підготували. Всі книги в цих пакетах – за ціною видавництв. За кордоном практично кожна бібліотека, яка здійснює замовлення, замовляє весь цей пакет. Він коштує близько 6 тис. євро. Наприклад, для Люксембурга – це зовсім невеликі кошти. Форми фінансування і збору коштів на ці пакети – місцеві.
Практично в усіх країнах єдина бібліотечна система. І дуже важливо, що ці книжки не просто потрапляють у бібліотеку, а потрапляють у програму. І навіть людина, яка знаходиться в якомусь селі Німеччини, може замовити з місцевої бібліотеки книжку українською мовою, і цю українську книжку їй доставлять.
Проєкт «Українська книга – в бібліотеки Європи» – це і підтримка українських видавництв у цей важкий час, і підтримка тимчасово переміщених людей, які перебувають за межами України. А також дуже важливо, що книжки залишаться в бібліотеках Європи. І це дуже добре – така лагідна українізація Європи і європейських бібліотек.
А яка ситуація за кордоном з російськомовною літературою?
Перебуваючи за кордоном (а я побував у 65 країнах світу), я завжди відвідую бібліотеку чи книгарню. Російські книжки в бібліотеках Європи були, а українських книжок зовсім не було. Зараз ми цю прогалину заповнюємо, наші книжки з’являються в бібліотеках інших країн, і ми цьому дуже-дуже раді.
Ми прагнемо більше, ніж поширювати українські книжки. Ми працюємо над тим, щоб вивести російську літературу з бібліотек інших країн.
Хочемо повезти за кордон молодих талановитих українських авторів, які володіють іноземними мовами, щоб вони виступали і розповідали про нашу країну. Інтерес до України у світі потрібно підтримувати. Треба показати, що російську попсу можна замінити якісним українським продуктом, творами українських письменників. Над цим зараз працюємо, хочемо втілити найближчим часом.
Віримо, що завдяки Богу, ЗСУ, всім нам ми повернемо найближчим часом наших рідних людей, українців у свої домівки. Віримо в Перемогу! Віримо в ЗСУ! Все буде Україна!
З Ігорем Степуріним спілкувалася Тетяна Тарасюк
