українською мовоюРосійською мовоюАнглійською мовою
Обговорюємо книгу
Державна бібліотека України для юнацтва: фахівцеві
Читання
Мені є що сказати! (творчість)
Щоб пам'ятати: історія України
Здоровий спосіб життя
Суспільство
Відкриття
Інформаційна культура
Нетикет: культура мережевого спілкування

Встанови наш банер!
 Державна бібліотека України для юнацтва

<a href="http://www.4uth.gov.ua/" target="_blank"><img src =”http://www.4uth.gov.ua
/images/4uth_gif.gif” alt="Державна бібліотека України для юнацтва" width="88" height="31" border="0"></a>

 

Галина Петриченко

Я живу в чудовому місті Києві, навчаюся в еколого-природничому ліцеї № 116 в 9-А класі. Моє життя дуже скадне і різнобарвне, хоча моя душа живе на Землі лише 15 років.
Було в моєму житті усе: і перешкоди, і взлети, і падіння.  І в хвилини щастя, і в важкі хвилини поруч завжди зі мною люди, які люблять і поважають мене. На мою думку все пізнається в порівняннях - є добро і зло. Кожну хвилину життя я дихаю спокійно, тому що воно одне і цінувати потрібно кожну мить, погляд, зустріч. Коли я плачу, я радію, бо сльози очищають душу.

Вірші я почала писати з раннього дитинства. Моя творчість різнобарвна: пишу і казки, і розповіді; пишу про любов, про взаємини між людьми, про бідних і багатих, про становище у нашій державі, про переживання людей, про красу природи і про себе. ”Пензель” мого таланту охоплює усі барви життя.
Мені б дуже хотілося, щоб мої твори надихнули Вас на роздуми про життя.
Мій девіз: життя – це одна велика мить, а ми володарі сердець, що бються в одну мелодію буття.


 

 


Тобі так сильно вірю я

Тобі так сильно вірю я,
У серці погляд твій ховаю,
То крики в небі журавля,
Я їх до смерті забуваю.

 Ти може сенс мого життя,
Я карі очі так люблю,
Ти підеш десь у небуття,
І я тебе не поверну.

Я запитаю лиш у дуба,
Ти може десь проходив там,
Але ти, видно, ти повсюди,
І я за тебе все віддам.

Ти, як те море, я в тобі,
Сягає простір твій надій,
Пливу у хвилях гіркоти,
Та не хвилюй ти так, постій.

І може ти почуєш серце,
Що плаче кров’ю по тобі,
Мій голос ще раз озветься,
Я скрипку вдарю по струні.

Дуб

Гуляю я спокійно лісом,
Птахи летять в далеку синь,
І промінь сонця в небі блиснув,
Ти, в мрії, серденько, все линь.
Я хочу спокою в душі,
І з кимось смуток розділити,
І розказати серденька вірші,
І в небо птахом полетіти.
Та тільки кращий друг пойме,
Що вкрай дороги величить,
Той дуб, що довго так живе,
І вміє шелестом любить.
Він листя зелень одягає,
Ховає внутрішнє життя,
І я, і він мене кохає,
До смерті, так, до небуття.
-Ти, дубе, друже, розкажи,
Як сумно вітами хилить,
І ту дорогу покажи,
Де буде радість, хоч на мить.

Ми рівні

В суспільстві рівні є всі ми,
У всіх однакові права,
Але ж є вищий прошарок суспільства,
В грошах вмиває він своє життя.

Людина—світ, і в світі є людина.
Душа незламна, або безкрилий птах.
Не всіх сприймаємо серйозно,
Не всіх несемо на руках.

Є вищий ступінь—влада в кріслі,
Не вища честь їх серед нас.
Є руки чорні, а є чисті,
І це не змінить навіть час.

Є друг надійний і плече,
Міцна рука у допомогу,
А є такі, що сам й тебе
У прірву кине та й в дорогу.

Є ворог злий на тебе сильно,
Зубами ненависть скрегоче.
А є очей твоїх прихильник,
Що щастям душу облоскоче.
Хтось піде, голову підніме,
До неба поглядом стріля,
Але в усіх права в нас рівні,
Одного дерева гілля.

 


Людино, ти ж прекрасна !

Людино, ти ж прекрасна !
Ти грієш всіх своїм буттям,
Твоя душа у сонці ясна,
Ти прикрашаєш всім життя.

І Бог створив тебе в подобі,
В подобі вічного добра,
І мир в душі, як колискова,
Колише серце не для зла.

Чому ж ти віру всю калічиш,
В тебе ж сильно вірю я,
Невже, злу є для тебе місце,
Невже, воно твоє буття.

Ти ж, подивись, істото Божа!
Що коїш ти на цій Землі,
Зробила хід у серце вуже,
Туди не вийти, не пройти.

Тут міжусобиці палають,
І гнів поборних душ горить,
Тут люди, заздрять і кохають,
Тут серце в кожного болить.

Людино, ти ж прекрасна!
От, тільки жити ти не вмієш,
І розуєш ти невчасно,
Несправедливо дієш ти.

Твій дар, талант і вся краса,
Все гомонить у глибині,
І сльози сохнуть, як роса,
Буває з кожним у житті.

Ти - найрозумніша істота,
Ну, звісно, я також вона,
Живемо так багато років,
У вирій проситься душа.

Люди й ти

Серед людей ти, як вогонь,
Що безумно, так палає,
Що гріє другові долонь
А потім стрімко погасає.

Серед людей, ти як вода,
Течеш між гір у водопад,
Твої не чують всі слова,
Ти й сам цьому не дуже рад.

А, може всі вони навколо,
Ти грієш їх своїм буттям,
І голос твій, як колискова
Всиляє спокій в її життя.

А може ти для них, як мис,
Що над водою похилився,
Бо у душі багато сліз,
Якими з горя ти напився.

Тебе сприймають, як фашиста,
Що серце всім своє відкрив,
Тепер лежиш ти, як намисто,
Ти двері же свої закрив.

Але живи, лети вперед,
І крила, ти, оберігай,
І врогів своїх всіх злих,
Крилом своїм ти позбивай.

Авторські права захищені!


Солдат

Ще ніч лежить у небесах,
А кров тече по всьому тілі,
І сльози сохнуть у очах,
Війна забрала в нього сили.
Ще вчора маму бачив він,
Що хліба синові дала,
Бо він країни рідний син,
У нього так болить душа.
А тут в окопі він сидить,
І кулі ловить чіткий вистріл,
Що стрімко в груди полетить,
І тіло раною очистить.
Надії вогник у очах,
Що з вірою палає,
Його пробуджує той страх,
Що жили кров’ю заповняє.
І вбив солдат того фашиста,
Що ціллю вибрав його долю,
Лежить тепер, як намисто,
На опустошеному полі.

Зимове щастя

Я йду стежиною у ліс,
Мені мороз лоскоче носа,
А там пробіг рожевий лис,
Він заховався від мороза.
Усе заснуло, тихо стало,
Закутав сніг природу всю.
Зима тепло усе забрала,
Та я її за це люблю.
Мені так добре на душі
Я чую сміх дитячий зверху,
Вони катаються згори,
Їм дуже весело та легко.
А хтось впаде у сніг холодний,
Він встане мокрий, посміхнеться,
Та все одно так смішно буде--
Зимова казка в серці ллється.
А я додому чимчикую,
Бо скоро ніч святкова буде.
Лиш завірюха ворогує,
Вона усе, усе розбуде.
Я протопчу усю стежинку,
Мені пройде назустріч дід,
Він понесе малу ялинку,
Й впаде на кришталевий лід.
А потім встане і встряхнеться,
Візьме ялинку в руки,
Й промовить: “Все минеться,
Казковий вечір буде, буде”
І розфарбує холод вікна,
Усі дерева іній вкриє.
А в небі пташка крикне,
Що в грудях серденько зомліє.
А я прийшла уже додому,
Мене чекає вся родина.
Ми будем разом всі за столом,
Бо новорічна вже хвилина.
Як любо за віконцем стало,
Такий пейзаж зима зробила,
Вона побільше снігу дала ,
І радістю двори покрила.
А я дивлюся на людей,
Вони щасливі, як ніколи,
Бо Новий рік святкой цей,
Зробив щасливі їхні долі.
І пахне хвоєю весь дім ,
Й лежить на столі апельсин,
І йде із спічки білий дим.
Я не забуду цих хвилин.
Стоїть матуся за столом,
Кладе смачненький тортик,
А я все бачу за вікном
Дітей й цукерок повний горщик.
Прийшли до нас у гості люди,
Вони святкують і їдять,
І чую сміх веселий всюди.
І подарунки під ялинкою лежать.
Й пробігло пухнасте кошеня,
Воно вмостилось на дивані,
Бо напившись молока,
В свято хочеться поспати.
І так затишно в квартирі.
Святковий вечір всіх зібрав.
І хай згинуть думки сірі,
Бо сніг чудовий, він вже впав!

 

КАЗКА “ЯБЛУНЯ”

 Жили колись чоловік з жінкою. Та була в них дочка Ялуня. Ще маленькою усе господарство на собі тримала. Своїх батьків любила та піклувалася про них. Росла Ялуня в любові, красі, доброті та праці. Ніщо здавалось не порушить таке щастя.

Ялуня виросла, стала жінкою гарною, вродливою. Мала довге каштанове волосся, карі очі, довгі вії та лагідні, працьовиті руки. Але її спіткало горе. Вона лишилася батьків. Її серце було оповите смутком та жалем. Кожен день вона сиділа біля вікна, дивилась на небо, затягнуте хмарами, і гірко плакала, зливаючи біль гарячими сльозами. "Я одинока, я одна, як місяць на небі", - казала Ялуня. "Чому ж, чи довго так буде? Прошу тебе, Господи, наділи мене щастям, вилікуй пекучі рани хворого серця."

І так було кожного дня. Поки не прийшов жаданий Ялунею день, - день її щастя. Ялуня гуляла садом, сіла на траву, заплакану росою, і теж гірко заплакала. До неї підійшов хлопець, високий, з чорним, як ніч, волоссям і голубими, як небо, очима. Він лагідно доторкнувся до неї і тихо промовив:

- Ви гарна, як казка; ваш голос, як музика, а ваші сльози чисті, наче прозора річка, яка пробивається своїми хвилями з-під каміння поміж гір. Я знаю, моя кров пламеніє, коли я бачу образ ваш, оповитий і біллю серця, і радістю душі. І не кохати вас не можу я. Ви та, чиє ім’я б’ється в кожному імпульсі моєї руки. Чий погляд я міцно закарбував в далеких глибинах свого серця. Я вами дихаю й живу.

- Нащо ви мені обіцяєте вічне кохання до смерті, нащо кажете неправду? – промовила Ялуня.

- Я не хочу лишатися знову коханої людини. Ми мусимо бути разом, - сказав чоловік.

Так любили вони один одного кожен день, кожну ніч. Разом дивились на небо, яке блищало зорями, на сонце, що посміхалось промінням, слухали сердечне щебетання солов’я. Слухали звуки дерев, що хилились журбою до долу. Вони були разом. Їхні серця були з’єднані вічним коханням.

Та настав день, коли Ялуня лишилась кохання. Коли її чоловік сидів на березі ріки, згадувавши Ялуню, в нього сильно застукотіло серце від кохання. Почала швидко хвилюватися кров у жилах. Він не витримав і помер.

- Ні, чому все так? Ти, Господь жорстокий, наче камінь, що закрив прохід річковій течії. Невже кохати було гріх, я не буду жити так. Я все одно помру. Ніхто не зцілить серця мого ран. Краще я помру з коханою людиною, - сказала Ялуня.

Вона взяла гострий ніж і встромила собі у серце, яке вже давно втомилось від страждань. Ялуня впала і довго дивилась крізь чорні вії, як легко летів у небі журавлиний ключ, як листя шуміло навколо, і слухала як все повільніше билось серце в грудях. Вона лежала разом з коханим на холодній траві, лежала в червоній крові, а десь далеко було чутно пташиний крик. Повз них проходив чоловік, йому стало шкода Ялуню і він взяв її на руки і закопав у землю у саду. На тому місці виросло дерево з соковитими плодами. З тих пір люди називають його яблунею, на честь міцного кохання, що здолало стільки страждань і перешкод.
Тепер смуток Ялуні колише у саду холодний вітерець.

ВІРШ

В саду сумує яблуня одна

До долу віти хилить голі.
І в небі крики журавля
Та ноги, як коріння, кволі.
І це кохання закопало в глиб
Її життя і радість сильну,
Бо долі гіркої обрив
Зробив її невільною.
Колись була вона щаслива
Й багаттям радості жила,
Та доля дуже та вразлива,
Бо стільки горя принесла.
Якби кохати було легко,
То всі ніколи б не страждали.
Та не пізнавши горя й лиха,
Усі б і радості не знали.

 

Останнє поновлення:
13.01.2017 9:25

????? ??????????????????????? ????????

Copyright © 2002-2017. Державна бібліотека України для юнацтва

  Настоящий ПР 4uth.gov.ua Цена 4uth.gov.uaЯндекс цитирования Яндекс.МетрикаRated by PING