українською мовоюРосійською мовоюАнглійською мовою
Обговорюємо книгу
Державна бібліотека України для юнацтва: фахівцеві
Читання
Мені є що сказати! (творчість)
Щоб пам'ятати: історія України
Здоровий спосіб життя
Суспільство
Відкриття
Інформаційна культура
Нетикет: культура мережевого спілкування

Встанови наш банер!
 Державна бібліотека України для юнацтва

<a href="http://www.4uth.gov.ua/" target="_blank"><img src =”http://www.4uth.gov.ua
/images/4uth_gif.gif” alt="Державна бібліотека України для юнацтва" width="88" height="31" border="0"></a>

 

 

Катерина Максимова

Народилася я в Києві восени 1989 року. З того часу постійно проживаю в одному з найзатишніших мікрорайонів нашого міста – Теремках, навчаюся в ліцеї „Голосіївський” №241.

За 16 років мого яскравого життя в мене звичайно ж з’явилися певні життєві принципи, таке собі кредо. Його можна висловити кількома виразами: „існувати в зорях та без них/Із усмішкою на вустах – для тебе,/ Без іншої важливої мети”, який затверджує мою віру в кохання і збереження власного щастя заради близької людини. Іншу тезу можна окреслити так: ”Немає нічого дорожчого і важливішого за життя і людяність!” ці два принципи найточніше відтворюють мою життєву позицію.

Писати вірші почала рано, з 9 років, з того часу цей діалог особистості з суспільством став моїм другим я.
У житті найбільше ціную звичайні теплі людські стосунки, тому намагаюся бути людиною, яка може спілкуватися будь з ким, незважаючи на вік і риси. Взагалі не люблю нещирих, а особливо байдужих людей.

Я розглядаю цей світ, як розмаїття почуттів і відчуттів. Можна зауважити, що всі вони відтворені у моїй поезії занадто яскравими, можливо це пояснюється тим, що я не визнаю напівбарв, взагалі, я за натурою – максималіст. Моїм віршам притаманний або глибокий смуток, або яскрава надія. Засуджую байдужість, яку проявляють близькі люди, не переношу зради.В моєму розгляді суспільство - це не сіра маса, це складне сполучення думок, ідей і характерів, які не завжди сумісні, тому перебувають у постійному конфлікті.

Окрім поезії захоплююся музикою. Мрію, що колись і мої думки будуть на неї покладені. Мої музичні уподобання дуже різні. Також полюбляю навчатися, займатися рукоділлям, наукою.
А у вільний від усього час просто захоплююся звичайним людським життям!!!

Авторські права захищені!

 
 


Дарма

Дарма шукаєш полум’я в пітьмі,
Тут грім небес, мов сяєво з безодні,
І злив потік нестримано сумний
Змиває шлях до зустрічі з тобою.
Вуста солоні, з присмаком дощу –
Довершеність нікому не потрібна.
Дарма шукаєш серце у дощу,
Навряд чи дійсне замінити хибним.
Дарма в волосся злива вплетена,
Веселки колір сховано, мов хмара.
І душу затіняє самота,
І серце кида вітер без догани.
Застелено краплинами дощу
Все, наче море, вабить і лякає.
Дарма гасили подихом свічу,
Вона ж нікому серденька не крає!

Вир

Так хотілося кинути душу
Й серце біднеє в вічний вогонь,
Та тебе це однак не зворушить,
Бо тобі, як завжди, все одно.
Я спинилась у краю провалля:
Знизу вир, де горять почуття.
Я хотіла спалити кохання,
Та мене зупинило життя:
„ То самотність і квилить, і плаче,
То не смерті пекельний вогонь!
Зорі інші засвітять інакше,
Як з обличчя прибрати долонь!
Зорі інші – чужа недоречність,
Переплутались в долі шляхи.
Можна вічно вдивлятися в небо,
Та зірочок своїх не знайти!
Почуття не горять у безодні,
Там горять скам’янілі серця.
Якщо серце в чужому полоні,
Все одно не вмирає душа!”
І до смерку кричали про зраду
Круки чорні із виру того,
Щоб дісталося їм на поталу
Серце ніжне, що лід не взяло.
А коли засвітилися зорі,
Я до неба очі підвела
І на вир, не поглянувши знову,
До зірок полетіла, пішла.
А коли вогняним смолоскипом
Запалили жевріючий день,
Я хотіла спитати, навіщо
Серце пристрасне, не кам’яне.
Знов хотілося кинути душу
І те серденько в вічний вогонь,
Та тебе це однак не зворушить,
Бо тобі, як завжди, все одно!

Подрузі

Твої очі сумні,
Я не знаю, навіщо,
Ти обрала цю пустку за щастя собі.
Ти одна на землі,
Найдорожча, найліпша,
Ти єдине, що в світі лишилось мені.
Ти єдина весна,
А весна не вмирає,
А весна назавжди залишає тепло.
Я ж за осінь була,
Ту сумну, золотаву,
Знаєш, осінь з весною так часто удвох.
Але весна моя
Не схотіла лишитись,
Але весна моя залишила мене,
І вогонь з небуття
Хоче осінь спалити,
І проміння з небес не зігріте, тьмяне.

***

Камінням в душу, просто так,
Завжди знаходити причину
Не прагнула і не могла.
Складаю зорі в домовину
Тепер сама. Лише в душі
Нема ні пустки, ні печалі.
З каміння зведено на дні
Садибу вічного прощання,
Я пробачаю. Так завжди:
Серденько знало, що робити
В блуканні. То куди піти,
Кого мені тепер любити,
Кому повірити? Тобі?
Всі помилки одноманітні.
І мої зорі у труні,
А ніч чорніє непривітна.

Під прапори

Не віковічне, не моє, не треба...
Кому завадить світло з висоти?
Життя в кімнаті, що життя без неба,
Життя без віри, наче без душі.
Кому віддали ключ моїх кайданів?
За що і нащо в ланцюгах живе
Забуте серце? На землі немає
Його згадавши ще живих очей.
Кому пробачить? Я не пробачаю!
Не бачу сенсу: милосердя дух
Давно вже зник, бо тут усе зникає,
А я за ним у темряву не йду.
Життя в кімнаті, замкненій із зовні,
Немов у клітці. Мертвим чи живим,
Кому лунають заклики сьогодні
І хто сьогодні йде під прапори?
Під прапорами згадані й забуті.
Чужому серцю чи не все одно,
Що інше в його прапори закуте,
Що жити так судилося давно.

Паморозь

Зорі в небі – паморозь на серці,
Де шукати зорі ті старі,
Наче очі, очі твої. Де їм,
До очей рівнятись молодих.
Сніг і крига, і повітря зимнє,
Все у смутку, у серпанку все.
Де мені шукати тут відлигу,
Якщо холод тільки настає.
Може згину, може не вернуся,
Сніг змете і поховає шлях.
Де їм серце? Сльози зостаються,
Наче виклик ночі і зіркам.
Де у небі є такі печалі,
Що воно їх віддає мені
В час, коли кохання вже немає.
Наче келих з осадом на дні.

Немає душі

„В мене немає душі!” –
плакало скло спорожніле.
Сонце, темніше за ніч,
Плакало, аж посивіло.
Просто від декількох слів
Дзеркало впало розбите,
І візерунки на склі
По світу знов розлетілось.
„В мене немає життя!” –
плакала темна безодня.
Сипалась, лилась душа
В ніч, безумовно порожню.
Пізно згасили тепло,
Руки холодні та змерзлі
З килиму підняли скло,
Наче загострене лезо.
Кров, не гостріша за біль,
Падала в темряву ночі.
„Скінчено, більше не мій!” –
серце з відчаю шепоче.

Самоти напитись

Самоти напитись... давня втома
Втримає й не хоче відпускать.
Звичною стежиною додому
Стелиться золотою земля.
Давня втома і сусідство давнє
Прикрі й нерозірвані зв’язки.
Серце точе смуток, наче камінь
Вп’явся. Вже нема куди іти.
Вже нема до чого прихилитись,
Час і доля справдилися тут.
Самоти отрутою напитись,
Знаючи: потому не знайдуть.
Знаючи: нема тривоги в смерті,
Але її нінащо шукать.
Щастя й смуток на порозі змерзли,
Але в домі ні душі нема.

 


***
Чиїсь серця у шумі хвиль
Радіють новому припливу,
Вони єдині на землі,
Загублені в страшному вирі.
Чиїсь слова до сірих скель
Не може доносити вітер,
Спинився час, усе пусте,
Усе загублене навіки.
Безодня сліз, думки в вогні
Горять, розжарюючи пекло.
Кидає вітер з висоти
І нам услід слова запеклі.
А гомін хвиль все не вщуха,
Лютує океан бурхливий,
Усі загублені серця
Розтануть в ньому, наче крига.

Листя

Ну то й що, що ламається листя,
Полум’яне, сухе без дощу,
Наче доля – ламке, ненависне,
Без тепла, без любові, в пилу.
Хоч у зелені деякі клени,
Сподіваюсь, моя там душа,
Хай тріпоче там листя зелене,
Ще моя не настала пора!
Відгорить золотим листопадом,
Упаде моє листя на сніг...
Та весною зустріну я в саду
Душу теплу, відкриту мені.
На бруньках закипить смолоскипом
Почуття найдорожче, нове,
Прокрокує із березня в літо,
Та по осені не опаде!
А допоки ламається листя,
Пада в сніг чи згорає в вогні,
Наче доля – ламке, ненависне,
Незбережені мрії мої.

***

Я не викреслюю себе
З реєстрів щастя, чи недолі,
Із списків нації. Пусте
Шукати в просторі опору.
Не відділяюсь від своїх:
Коханих, недругів, чи братів.
На цій, такій малій землі
Немає сенсу заховатись
Від тих, хто прагне віднайти.
І я підтверджу приналежність
До списків рідної землі,
Ім’я якої – Незалежність!
Я пам’ятаю всіх своїх,
Хто залишив себе в століттях,
Не відділяють-бо віків
З історії мого лиш світу.

Листи

Ці листи, наче сніг, ці листи у вогні,
Ні адреси на них, ні поштового штампу:
Все, про те, що ніколи не скажеш мені,
Все, про те, що мені не хотілося знати.
Тут у кожних рядках є самотність жива,
Тут немає брехні і відкритої правди,
Тут поділено все на короткі слова,
Тут написано, як я не вмію кохати!
Чи ти знаєш, як страшно лишитись самій
З почуттям самоти, безнадії та втрати?
Я не знаю, скількох по собі ти спалив,
Та мені все одно не хотілось вмирати.
Знаєш, зорі сумні на низьких небесах,
Ще сумніші, ніж я, ще сумніші за долю,
Бо вони знають все про майбутні літа,
Бо вони знають все те, що буде зі мною.

Перший дощ

З останніх вражень – перший дощ,
Всіми покинута негода.
Краплини перші та холодні
Немов чекали на когось.
У них ще не було мети
І відчаю, як у людини,
Вони розгублено тремтіли,
Лягаючи на мокре скло.
Мені здавалося, що в них
Мої губились сподівання,
Дитячі, щирі, але марні.
Немає слів у неживих!
Все по зимі у сірій мряці.
Отого першого дощу
Чекали, не було кому
Зібрати в серце перші краплі,
Мене забрати. Досі там
Бруківка мокра та холодна.
Де та весна? Весна сьогодні
Дарує щастя, та не нам.

Унікальність

Нас на Київ таких унікальних
Тільки двоє, ти знаєш чому.
Ми обидва однакові краплі,
Що належать струмку одному.
Наші долі різняться шляхами,
Наче зорі у нас не одні.
То не прірва – безодня між нами,
Нас ніяк не з’єднають шляхи.
Ми з тобою два подихи вітру
Пересічних забутих алей.
По життєво зривати нам листя,
По життєво ховати очей.
Тільки знаєш: і смутку, і втрати
Буде повно у інших життях.
Тільки ми вміємо так кохати,
Не ховаючи слів у думках.

Квіти на морозі

Квіти на морозі. Подивись,
Де межа любові й безнадії.
Так залишив ти мене колись,
Так колись і я сама зігрілась
Без тепла. Тендітні пелюстки
Вкриті шаром інею і снігу.
Чи вони доквітнуть до весни?
Чи зів’януть першої відлиги?
Варто знати? Хто до них піде
В час, коли огорне сірий смуток.
Квіти на морозі. Сонце де?
І за що несуть свою спокуту
Квіти на морозі. Подивись,
Що буває через зміни в часі!
Там була й я за вікном колись:
Кинута, небажана, невчасна.

***

Ти казав, що цю тугу так легко спалити
Полуденним вогнем мого сонця й небес,
Та ніколи мені не приносили квіти,
Та мені ніколи не давали сердець.
Може саме тому не заквітчане серце
Б’ється, мов неживе, і не знає, коли
Пустка навколо нього розтане нарешті
І зігріють його на святому вогні.
Ти казав, а слова, що без краплі довіри,
Не знаходили місця в самотній душі.
Може саме тому залишалися мрії
Одинокі і серцю безмежно чужі.
Ти казав, що сніги просто мають розтати.
І в кришталь моїх днів впала перша вода
З почуттям, що серденьку потрібно кохати.
Крізь вогонь місяців не без пекла жила.

Відчувати щастя

Я маю вчитись відчувати щастя,
Загублене у безладі подій,
У дотику чиїхось теплих пальців,
У візерунках хмарок дощових,
У кришталевих зорях мого неба.
Щоб існувати в зорях та без них
Із усмішкою на вустах – для тебе,
Без іншої важливої мети.
Бо поки що у затінку негоди
Життя не може дати нічого.
І мало вже тіней без позолоти,
Тіней, що не поставлені за скло.
Допоки сонце, хмари або вітер
Постукають в розгублене вікно,
Що краще – сумувати чи радіти
Людині? А комусь не все одно?
Я маю вчитись посмішку лишати
У вирі хаотичного життя.
Я швидко вчуся щастя відчувати
Краплинами роси на пелюстках.

 
   
Останнє поновлення:
13.01.2017 9:25

????? ??????????????????????? ????????

Copyright © 2002-2017. Державна бібліотека України для юнацтва

  Настоящий ПР 4uth.gov.ua Цена 4uth.gov.uaЯндекс цитирования Яндекс.МетрикаRated by PING